Ліля Ортик

Незнане

Незнане. Те, що вабить…
Як це можливо, що все є для мого добра?
Незнане, те, чого боюся…
Якщо помру, невитримаю, розірвуся?

Лиш тонкий шар чинить зеркало зі шкла.
Лиш одна мить чинить мертвим із живого.
Одна лиш зустріч, один погляд, одне слово
Животворить, міняє все моє земне буття до того.

Незнане. Знов прийшла спокуса, що тебе я знаю,
Що знаю таємниці всіх твоїх доріг.
І в шклі я знову свого відбитку шукаю,
Хоч бачу сонце, небо - воно є голубе й без зір.

Але заходить сонце. Темрява є неминуча.
Щоб не вмикати світла, краще я засну.
Просплю всю ніч, під ранок лиш збуджуся,
І не наб'ю синців, і не зіб'юсь з шляху.

Але заходить сонце. І шлях мій покриває морок.
Щоб не вмикати світла, краще я засну?
А може в світлі зорі все ж продовжити дорогу?
І наздогнати голос, і крокувати поруч з ним?

Але заходить сонце. Зовсім ненадовго.
Лишає в поміч місяць й зорі, лише йди.
Продовж дорогу у незнане, бо приведе вона до Нього,
Та не шукай і не вдивляйся в зеркало, як саме виглядаєш ти.

27 травня 2012



Усвідомлене

Якби не було сну, чи бачила би я реальність?
Якщо нема реальності, то вічний сон.
Як зрозумію - живу я, чи розумова це діяльність?
Вщипну себе, або лиш просто упаду,
Втілю свій гріх. Болить? - це уже не сон.
І що робити далі? - В тебе серце з тіла.
Люби, страждай, живи і правди не ховай.
Перетерпи все те, що наболіло.
Не боронись. Дивись. Побач. Кохай.

05.2012



О згублене життя моє!
У ньому більше вже немає таємниці.
Неконтрольована жага пізнання смертю є,
Коли душа втрачає світло у темниці.
І смерть приходить. Поступово, наодинці,
Коли немає єдності, любові вже нема.
Не вірю вже, що хтось мене кохає
Життя й діяльність - все пусте й дарма.
Що визволить мене, щоб знов втішитись раєм?

05.2012


Не вбивай в собі любові, не вбивай,
і у поміч силу волі не взивай,
хай веде тебе крізь терни і страждання,
хай п'янить тебе вином свого кохання,
хай зітре тебе до пороху, ущент,
хай залишить з тебе лиш нікчемний рудимент,
хай зростить у тобі кришталевий замок,
втілення усіх казок, легенд і байок,
хай несе тебе угору до небес,
хай покаже життя цього тобі сенс,
хай навчить тебе літати і конати,
мріяти, творити, прославляти,
хай сповнить усе. Зустріне ніч, зіллється з нею,
і запрагне сонця, що не заходить, хоч попечеться ще не однією.

01.06.2012


Хай буде воля Твоя

Чи я коли просила в Бога, щоб любити?
Ні, радше благала в Нього забрати цю любов.
Просила мудрості, розважливості, щоб не згрішити,
Просила успіху, щоб у життя моє Він увійшов.
Страждання, болю й сліз у Нього не просила,
А це все в одну мить в моє життя прийшло.
Й розбиті мрії, з душі віддерті як стара шкіра,
Й забута я, з одірваними крилами, й пересохле джерело.
"Прости мене, прости, ти мав бути тільки батьком,
Останній штрих до образу твого й мого".
Тобі віддати все. Віддати і свою дитину,
Якої в мене ще і не було.

06.06.12


Вже вкотре щоб не плакати - молюсь,
Щоб не боятись страху я борюсь
Щоб не ховатись, я у лик йому вглядаюсь.
Що бачу там? - може це лиш дзеркало моїх фантазій?
А чи боюся власну тінь?
Чи літ моїх вину?
А чи заплату за провини моїх предків?
Чи зобачу руку і нитки маріонетки?
А може лиш без відповіді запитання?
Чи перспективу вічного страждання?
Чи не осліпну я, вдивляючись у смерть?
Чи не помру я передчасно від її боязні?
Чи не скує вона душі моєї лет?
А може страх - мій помічник, що береже мене він від пропасті?
Якщо перед стіною плачу опинюсь,
Що опиралася на ній колись моя святиня,
Тоді прозрію знову, і до Нього повернусь,
І витру сльози, і тихенько помолюсь:
прости мене, забула я, що Ти - моя твердиня.

Дивна ця ніч була, і чарами повна,
Бо бадьорилась я, а всі мої печалі спали,
Й думки мої в просторах піднебесних вільно так літали…
Й вона вступилась, як зазвичай, місцем дневі…
І вперше я елегії співала їй услід…
Не інші очі стрінули світанок,
Не інший ранок привітала у свій світ.

Так хотілось плакати - та ні,
Тебе просять терпіти.
Так хотілось любити -
Та ні, себе просиш спинитись.

Станеш великою, сильною, смілою,
Своє життя для щастя вбережеш.
Хапатимеш зорі, світитимеш вірою,
Всіх людських благ ти досягнеш.

І ти живеш, радіючи життю,
Говориш про великі речі
Та чиниш правильні діла.
Хліб свій щоденний дістаєш із печі.

Є, правда, лиш одне "але" -
Ти все не можеш полюбити.
Шукаєш сенсу, та його нема,
Не маєш здатності ожити.

Все ніби зовні, не торкає глибини,
Мурашки повтікали з тіла.
Так прагнеш чистої води,
Вона ж в калюжі й сіра.

Бо замуліло джерело,
Душа забилася в куточок,
Зерно давно вже зігнило,
Лиш ледве кинувши росточок.

Послухай голосу душі,
Не бійся, як волає за любов'ю -
Вона випалює пусте, чинить тебе живою.
Любов як дар. Якщо його ти не сягнеш,
Чекай на краще, на самого Бога,
Який по смерті впевнено пройде
І підійме тебе на волю.

Хто не живе - той не вмирає.
Хто не грішить - не розпинає
Себе на дереві життя.
Лиш так воскреснеш ти і я.

2013

Бездомна, жебрую любов…
Невдаха, тішуся минущим.
Успішним заздрю, гордовито
Борюсь за кращий вид з вікна.
О гордість моя, спокою мені ти не даєш.
Чи довго ще цідити з мене будеш соки?
Чи є свобода те, щоб мати все?
Усе, що світ запропонувати може?
А чи в гонитві за усім
Не прогайную вільний подих,
Краплини миру й втіхи від
Одного лиш буття,
Часу відвідин маленького
Промінчика життя,
Який шукає, де би заземлитись
Й перемінити все в нутрі,
Щоб дати плід встократ.

2013

Мій світ примар - настав його кінець.
Тріщить по швах обгортка, а моя жіноча сутність
Незаймана, на волю рветься,
Без кілець, умовностей, обмежень.

Кожна сповнене бажання мене ще більше полонить.
Так хто ж я? і де мій дім?
Навіщо я живу? Яке моє завдання?

Цей світ і ці умовності створила я сама.
Бог був мені лиш в поміч.
В'язницю цю, куди сховалась я,
Він запечатав "не знаєш ти, що твориш".

У Тебе вже нічого я не прошу, тільки вмерти.
Та перед смертю даруй мені непізнану любов.
Віддатись їй до краю, принести себе в жертву,
В блаженстві цьому відшукати себе знов.

2013